То зачалося в той час, як уже ті великани, що колись жили в наших Карпатах, десь зникали. Серед них був один дуже розумний і добрий. Сталося з ним щось дивне. Він ліг спати у величезній печері під землею. Десь там, коло того каменя в Уричу був вхід до тої печери. То мусила бути велика печера, бо великани на зріст були дуже високі. Вони з гори на гору один одному руку подавали.
Той добрий велет заснув таким сном, що пробудився аж через тисячі літ. У наших горах вже жили хіба такі люди, як ми. Великан придивляється, придивляється до всього, що діється навколо. А то, бодай мені не казати, а вам не слухати, люди воюють між собою, убивають одні одних, мучать гірше від дичини. Звір звіра нищить хіба з голоду,коли їсти хоче, а люди вбивають інших аби мати владу над тими, що полишаються. Уже і сон його не брав, зажурився, бо добре серце мав. А тут ще придивився, як тяжко мусять робити наші люди на панських маєтках усяких завойовників, найбільше жаль му було маленьких дітей, що теж дуже бідували.
Одного разу дивиться велет той , а якийсь хлопчина стоїть коло корчика калини і підв’язує гілочки, що хтось пообламував, поперегинав так, що лиш вже ледве держалися ще. Навіть кору прикладав до тих місць, на яких вона росла і легойко ниточками обкручував, щоб могли далі жити. Слухає, а хлопчина говорить до деревини: “Не плач, калинко, я буду доглядати тебе. Буду кожної днини приходити, підливати твоє коріннячко і гілочки поправляти. Ти ще будеш така красна, що цілісінький світ зачудується. То лихі люди тебе поламали, але на землі більше добрих…”
Калина мовчала, лиш сік із поламаних гілок капав на землю, як сльози з очей. Хлопчик прикладав до таких місць живицю і приповідав далі: “Не плач, рідненька, я поки буду жити, нікого не скривджу, а як виросту, буду вчити людей, як поступати аби була правда на нашій землі”.
Дуже те сподобалось великанові, і він запитав:
– А як тебе звати, хлопчику?
– Іван.
– А чий ти синок?
– Франків.
– Івасику, коли зникали мої предки і ровесники з цієї землі, мене лишили в печері спати. Там я мав бути до того дня, доки не здиблю такої людини, якій зможу передати сили наших великанів. То добра сила і її теж треба віддати для добра. А ти і є тою людиною, якій таку силу можна довірити.
– Велете славний, про вас мені не раз оповідали тато і мама. Але вони говорили все, що добрих людей на світі багато. Є, певно, добріші і мудріші від мене. Ліпше комусь із них передайте свою силу.
– Ні, хлопчику, я її залишу тобі, бо ще перейде не одна сотка літ, доки вродиться такий як ти. Подібний може ще й буде, але такого самого вже край не увидить.
Велет взяв хлопчину на руки, поцілував, як батько сина в чоло і високо підняв над землею.
– Дивися, Івасику, велика наша земля, а з кількома людьми на ній так чинять, як ті волоцюги з калиною, до котрої ти приходиш щоднини. Багато тобі треба зробити для того народу. Тобі й лишаю у спадок добру силу карпатських велетів.
Поклав малого Йвана Франка на вершку гори, а сам зник у повітрі.
Від того часу вже більше ніхто й ніколи не здибав у горах великанів, а Франко писав книги, учив людей добру. Кажуть, що якби тото все зложити на купу, що він написав, то ще вище піднявся б стос книг, ніж той великан був на зріст.
Записано 1973 року Г.В. Дем’ян на присілку Погар біля Тухлі Сколівського району Львівської області від Михайла Федоровича Савчина 1912 року народження. Урич — село в Сколівському районі, біля якого збереглися залишки давньоруської фортеці. Опубліковано Калинова сопілка. Антологія української народної творчості. / Упоряд., передм., статті та прим. О.Ю. Бріциної, Г.В. Довженок, С.В. Мишанича; – К.: Веселка, 1989. – 615 с.